Як редакторка Aggeek разом з татом фермером пережили російську окупацію

1 апреля 2022 в 11:00

3627

Як редакторка Aggeek разом з татом фермером пережили російську окупацію

Ніколи б не подумала, що буду писати про ВІЙНУ в 2022 році на українській землі! На жаль, тепер розповіді моєї прабабусі, яка пережила дві війни, два голодомори і репресії набули іншого сенсу.


З цілью безпеки ім'я редакторки поки не розголошуємо. 

24.02.22. Дата, яка назавжди закарбувалась у моїй пам’яті. Я прокинулась о 5 ранку від телефонного дзвінка татуся зі словами: «Доця, ВІЙНА! Х***ло напав на нас!».

Злетівши з ліжка, я визирнула у вікно і бачила як почали засвічуватись рандомно вікна на різних поверхах в будинку. Потім опустила очі вниз і побачила як жінка з немовлям сідає у машину, а чоловік пакує речі у багажник. А далі на горизонті я бачила дим, чутно було вибухи. У паніці буджу сестру. Починаємо збирати все необхідне у ранець. Руки трусяться. Серце вилітає з грудей. І голові лише одна думка — ні! ні! і ще раз ні! Не може цього бути!

Ми спустились у підвал під будинком. Я відразу придбала квитки на потяг додому. Чекаємо вечора. Приготували їжу. Взяли необхідні документи, речі й вирушаємо пішки на вокзал із сестрою. Ідемо і чуємо навколо вибухи. Тоді ми ще не розуміли, що то працює українська ППО. Всередині лише самий страх і паніка, але я повинна бути сильною, бо зі мною молодша сестра, яка ще більше налякана. Людей на вулицях дуже мало. 

Нарешті дібрались до вокзалу. Людей купа. Хтось із дітьми, хтось із собачками, котиками, а хтось лише з речами. У всіх паніка в очах. Потяги запізнюються на 5 годин мінімум. Наш 122 потяг на табло не з’являється 10 хвилин, 30 хвилин, вже година минула і я починаю панікувати. Однак не показую це зовні, бо зі мною молодша сестра. Стою і намагаюсь жартувати, посміхатись. Потім у гучномовець оператор Укрзалізниці оголосила, що на 15 колію прибуває потяг замість 122. Ми взяли речі й побігли на перон. Людей тьма. Потяг прибув і двері відчинились. Однак приїхало всього чотири вагони, а повинно було вісімнадцять. Люди в паніці почали штовхатись, намагались зайти у потяг. Нас із сестрою відкинули і я взяла її за руку, відійшовши від натовпу. Чоловіки (начебто провідники) навіть не знали у якому напрямку їде потяг. Їм сказали просто забрати людей зі столиці. Потім підійшла жінка й сказала, що вокзал у Миколаєві розбомбили і потяги туди не їздитимуть. Я поговорила з татом і він сказав нам повертатись додому, у підвал. Ми хотіли переночувати на станції метро «Вокзальна», але вона була зачинена і відкриється лише у випадку включення сирен.

Ми спустились у підземний перехід. Люди з маленькими дітками, з тваринами просто лежали на підлозі, сиділи, стояли. Всі були з нажаханим виразом обличчя і панікували. Я вирішила, що треба дібратись все одно додому. Ми вийшли з переходу. Почали рухатись і тут почули вибухи сильні. Сестра подивилась на мене переляканими очима і сказала: «Я не можу. Повертаймося!». Потім я таки знайшла машину. Водій погодився відвести нас із сестрою у квартиру за 500 грн. Ми вдома. Намагались щось поїсти, зігрітись. Коли рівень стресу трохи зменшився, то я відчула нестерпний біль у нозі. Певно, коли ми бігли на вокзал, то я розтягнула її. Обійняли одна одну і лежали кілька годин, мовчки дивлячись новини. 

Страшно цілодобово

25.02.22. О 4 ранку написала знайома, що вони з немовлям і чоловіком будуть пробувати виїхати зі столиці. Запропонувала нам. Ми обговорили цей варіант з батьками, бо зараз небезпечно на дорогах, москалі людей обстрілюють разом із дітьми. Сестра була проти категорично. Вона дуже налякана і перебувала в стресовому стані. Але тато переконав її. Почали збирати необхідні речі, щоб максимально взяти з собою потрібне.

Знайома забрала нас, бо таксі не працює і ми безпечно дістались нашої домівки. Тато нас зустрів при в’їзді в область. Ми міцно обіймались і розплакались. Приїхали додому і почали готувати сховище. І намагались заснути, але ніхто не спав. А ми з татом чергували на вулиці зі зброєю в руках. Дивились на зоряне небо. Всі чекали, коли настане світанок і молились. 

Цілий день і ніч тримаємо руки на пульсі. Страшно цілодобово, але коли наступає ніч — то взагалі. Ніколи в житті так не боялась ночі, темряви. Господи, молимося кожну хвилину життя.  

Пролітають ракети. Ми готуємо Бандера-смузі

01.03.22. Ранок. Ми живі. Я вийшла вигуляти собаку. І раптово почула як щось позаду мене зашуміло. Підіймаю голову і бачу, як наді мною пролітає російська ракета зі сторони Криму, а за нею ще чотири. Я швидко взяла на руки собаку і побігла ховатись. Від страху ноги замліли. Пізніше 250 одиниць російської армії пройшли у нас за городами. І стали там ночувати. У сусіда забрали телефон. Убили собаку. Забрали всю їжу. Крім того, в обід почали бомбити м. Баштанка з реактивної системи залпового вогню «Град».

У нашому селі тероборона підірвала російські боєприпаси. Ми робили з батьком у гаражі смузі для москалів під звуки вибухів і відвозили в тероборону. А сестра, мама і бабуся сиділи у сховищі. Сну немає 6 день. Постійно «на стрьомі». То в сховище, то знову виходимо. Робимо що можемо. Спимо якщо це можна так назвати в одязі. Не ходили до душу вже тиждень. Води немає. Світла і зв’язка теж. Рашисти поставили «глушилки» на горі й не було ні «Київстар», ні «LIfecell», ні «Vodafone». 

Тато зі зброєю і разом з теробороною патрулював село, бо ті тварі розбіглися після того, як їх колону розстріляла наша авіація. Але з Криму їде ще 750 одиниць російської техніки. Готуємось. Чекаємо. Слухаємо радіо (тато провів дріт, щоб можна було слухати новини), сидимо всі купую у сховищі. Молимося. Як хочеться кінця війни. І кожного дня одна думка — Боже, дай нам сили дожити до ранку і побачити світанок! 


Сховище родини редакторки 

"Немає світла. Немає зв’язку. Немає інтернету"

08.03.22. Усі ці дні як один. Все як у тумані. Живемо як зомбі. Зранку випав сніг. Мороз до -13. Дуже холодно. Все робимо «на автоматі», а вуха у всіх були як у того зайця. Одне й теж кожного дня. Вибухи. Немає світла. Немає зв’язку. Немає інтернету. Вдень ще більш-менш не так страшно, бо є природнє світло. Однак коли вечоріє, то страх окутує нас усіх. Ми не знаємо, що відбувається в країні. На якому етапі наші ЗСУ. Збирались кожного ранку з сусідом і обговорювали які новини, хто щось чув у селі. Виїжджати кудись було небезпечно, бо околиці контролювались росіянами. Вони обстрілювали людей на дорогах і в полях. 

Пролунав вибух і мій будинок захитався

13.03.22. Новий день. Дякуємо, що живі. Сьогодні зранку все було більш-менш спокійно. Але ближче до 18:00 таке марево стояло, так бомбили. Ми вийшли подихати повітрям, у сховищі було дуже холодно, сиро і пахло картоплею з нашого городу. О 20:20 пролунав вибух і я думала, що мій будинок не витримає. Він так захитався, що в мене зі швидкістю світла підлетів тиск, я спітніла відразу і серцебиття тільки пришвидчувалось. Вилетівши просто з літньої кухні на вулицю, рідні за мною і швидко забігли у сховище.

Були моменти, коли я не в стані писати про те, що відбувалось. Вони залишаться лише в моїй душі та серці. Найголовніше було тримати себе під контролем. Не плакати. Бо я бачила як тяжко моїй мамі, бабусі, сестрі. А тато намагався приховати свій страх і демонстрував свою впевненість для підтримки нас усіх. Найскладніше — бачити очі батьків, які ніяк не можуть нас із сестрою захистити. Але вони не здогадуються, що в цей же момент я готова їх захистити, аби вони були живі і поруч. 

Невже це останній день мого життя!?

14.03.22. Прийшов сусід і повідомив, що наші риють окопи і готуються до зустрічі з москалями. Почувши таку новину стало так страшно і думка була лише одна: “ Невже це останній день мого життя!? Невже так має бути!?”. Потім я взяла ікону і почала молитися. Я вірила, що ми переживемо і виживемо. У селі купа машин військових, солдати, системи залпового вогню «Град» та багато іншої військової техніки. Молюсь і вірю, що ніч переживемо і я з рідними зустрінемо світанок. Боже, бережи нас! 

15.03.22 — ми пережили цю ніч. Слава Богу я побачила світанок, мої рідні живі, здорові. Наша хата ціла. Слухали новини. Заклеювали вікна. Пообідали. І через деякий час раптово такий шум почався. Я вибігла на вулицю і на власні очі побачила як працює система залпового вогню «Град». Звук надзвичайно страшний, неприємний і лячний. Собаки й коти забігли у сховище разом із нами. Трусились від страху. Я вірю, що ми під захистом Божим, він нас береже. Господи, дякую тобі за все! Молюся. Стало тихо. Повечеряли. І по черзі тримали варту до світанку. 

Дві білі ракети. Сигнал про наступ. 

16.03.22. Нарешті настав світанок. Ми прокинулись, але, насправді, ніхто не спав взагалі. Цілі, здорові, живі! Після обіду почули знову погані новини. Військових стало ще більше. А ми чудово розуміли, що коли почнеться бій, то з села нічого не залишиться. Почалися нерви. Тяжко морально. Але я вірю в Бога! Він нас захищає. Все буде добре. Прийшов сусід. Посиділи. Поговорили. Випили чаю. Потім я вийшла подивитись на зорі. І потім побачила як вилетіли дві білі ракети. Прибігла до рідних і повідомила про це. Ми повідомили теробороні й нам сказали, що це сигнал про наступ. Є пів години. Ховатись треба. Усі швидко забігли у схрон і молились.

21 день війни. Уламок від ракети потрапив у головний трансформатор.

Сьогодні 21 день війни. Нарешті прокинулись. Ніч пережили. Дякую тобі Господи! Ми живі. Зранку знову прийшов сусід і повідомив, що світла не буде ще довго. Уламок від ракети потрапив у головний трансформатор. Витекло 20 тонн масла. 

20.03.22 — ми прокинулись. Дякуємо Богу! Ніч була тихою. Спали міцно. І обідом нарешті увімкнули світло, але як виявилось на 20 хвилин. Паралельно з’явився телефонний зв’язок. А от води немає. Повечеряли. І тільки ми почали пити чай — знову почали бомбити. Знову все те саме. Схрон. Радіо. Молитви. Темрява. 

21.03.22. Прокинулись, дякуючи Богові. Бомбили цілий день десь за 30 км від нас. Солдати досі в селі. Світло слабке. Їли. Пили. Гладили котиків, собак. Пили чай. І слухали, як бомблять нашу землю. Спілкувались. Грілись на сонечку, коли це було можливо. 

23.03.22. Прокинулись і радіємо, що живі. Сонячний і теплий день. Прибирали, готували. Новини. Кава. Світло дуже слабке, бо трансформатор старий і не функціонує на всю потужність. Район великий. Включають на кілька годин. Потім вимикають, щоб накачати води вночі. Але в нашому селі її так і немає. Майже місяць без води. Зранку знову світло є. Молимось. Читаємо новини. Намагаємось жартувати.

Їздили на поле сьогодні з татом. Ситуація з посівною дуже складна. Палива немає зовсім. Насіння також. Банки у нашому районі не працюють. Кредитування недоступне. Грошей в аграріїв немає, бо більшість вивезли соняшник на елеватори, а гроші не видали, бо почалась війна. 

Вони просто намагаються нас знищити, бо ми живемо у вільній країні.

24.03.22. Прокинулась з думкою, що сьогодні рівно місяць, як почалась війна у моїй вільній і незалежній країні — Україні… Радію, що прокинулись і жива. Радію, що мої рідні живі і здорові. І знову почули вибухи. Близько 12 години дня ми з сестрою сиділи у дворі, грілись під сонечком і почули 5 гучних вибухів. Це були «Гради». Ми швидко забігли в схрон. Накрило сусіднє село. Пізніше дізнались, що постраждало близько 20 людей, а четверо, на жаль, не вижило…Рашисти скинули бомбу прямо в центр села, де стоїть дитячий майданчик. Там біля магазину люди заряджали телефони за допомогою генератора. Знову морально всі пригнічені. Вони просто намагаються нас знищити, бо ми живемо у вільній країні. Молюся і вірю в Україну. 

На першому фото — Розбита техніка русні біля полів батька редакторки; на другому — Зброя рашистів «Игла», вони нею збивали наші літаки

Життя вже не буде таким, як раніше…

27.03.22. Світанок. Нарешті. Перша думка спросоння: “Війна — це жах, біль, страждання, смерть. Це взагалі каталізатор почуттів ненависті”. До сих пір не можу усвідомити, що це відбувається зараз. Я б ніколи не подумала, що можу відчувати таку злість і ненависть до людини (якщо його можна так назвати), яка почала цю страшну, звірську війну. Але потім молюся, прошу за це прощення. Дякую Богові, що жива і мої рідні зі мною.

Знову погані новини. Без зупинки бомблять село Снігурівка. Зараз біженців у нашому селі ще більше. Вони всі налякані. Не знають що робити і як жити далі, адже їхньої домівки більше немає. Там лише самі руїни і воронки від крилатих ракет. Наші односельчани намагаються допомогти всім хто чим може. 

Нарешті тато виїхав на одне поле посіяти ячмінь. Палива й насіння все рівно не вистачить на більше. Один робітник на тракторі в полі, тато на ЗІЛу, а я на автомобілі привожу обід їм. І все це під звуки вибухів, обстрілів у сусідніх селах. Їду за кермом і думаю, хоч би доїхати і залишитись живою. Але водночас інша думка — подавляться ті москалі українцями і нашою землею! 

Друзі, знайомі переконували залишити мою рідну хату, країну і тікати за кордон. Але куди тікати, якщо я і мої батьки на власній землі, у своїй хаті. ЇЇ боронять наші українські хлопці. Ми не маємо права падати духом і лишати нашу землю, наш рідний дім. Ми вдома щоб не сталося.

Ми допомагаємо нашим ЗСУ таким шляхом, про який не можу нікому розказати. Як ми з татом заради надання інформації ризикуємо власним життям (крім нас ще велика кількість людей це робить) намагаємось зловити мережу, вилазивши на дерево. І від цього ще страшніше. Але я розумію, що це треба робити. І краще ляжемо у цю землю, ніж підемо з неї. Багато людей покинули свої домівки. Всього на нашій вулиці чотири будинки були «живі». 

Мені болить, що моя країна обливається кров’ю і палає у вогні, що гинуть діти, люди…

Усі ці дні я живу наче в постапокаліптичному фільмі. Мої психіка і свідомість не хоче усвідомлювати що насправді це відбувається зі мною, з моїми рідними, з моєю Україною. 

Коли я на власні очі побачила, як стріляють «Гради», «Гаубиці», коли москальські танки (близько 3 тисяч одиниць різної техніки) їздили по моїй рідній вулиці, де я виросла і бігала щаслива — мозок навідріз відмовлявся сприймати це за реальність. 

Посягання на українські землі у московських царів вроджене, як у нас вроджена свобода. Іншого вибору не існує: або кожний візьметься за те, що він вміє робити, і буде це робити для захисту своєї країни, або України просто не стане. 

Я щиро вірю кожного дня, що ми живемо не лише в історичні часи, а часи, які змінять хід історії назавжди. Ми ще на один день ближче до перемоги — особливо з такими захисниками, як наші ЗСУ!

Молюся, що російську федерацію справедливо роздеруть на первинні історичні шматки, а наша ПЕРЕМОГА стане остаточною. Адже за нами справедливість, чесність, правда і справжня європейська нація — українська. 

Європа — це Україна! 

Усе буде Україна! 

Слава Героям! 

Слава ЗСУ!

 

Заметили ошибку? Выделите ее и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить нам.

AgriGeek

Сообщить об опечатке

Текст, который будет отправлен нашим редакторам:

bn

Вверх