Антон Дядюра — генеральний директор лізингової компанії “ЕСКА Капітал” та співзасновник фінансової компанії для підприємців Safra Finance. Фінансист. Понад 12 років досвіду управління бізнесом.
Серпень, 2021. Хорватія.
Ми з дружиною заходимо у невеликий симпатичний місцевий магазин, щоб купити продуктів. Ліворуч розкладка з фруктами та овочами, праворуч — дерев’яна стійка для вина. Уважно роздивляюся, який асортимент вина представлено. Біле й червоне, сухе та напівсухе, 2 варіанти ігристого. Все б нічого, якби не малесенький нюанс: всі вина хорватського виробництва. Ніякої Франції чи Італії, хоча Італія — сусідня країна через море. Така сама картина в інших відділах — всі продукти локальні.
Товари тільки власного виробництва краще продаються не лише у Хорватії. Французи, наприклад, віддають перевагу французькому сиру, а багато американців їздять принципово на американських авто. Це не якийсь державний закон, а звичайна громадянська позиція. Захист та підтримка національного виробника. Останніми роками в Україні теж поширилася тенденція “Купуй українське”, “Підтримуй українського виробника”, “Купуй від своїх на “Всі.Свої””. Втім, у нас зроблено недостатньо, якщо слово “імпорт” все ще овівається світлим німбом поняття “еталонної якості”.
Протекціонізм вітчизняного виробника на державному рівні
Раніше утвердити підтримку виробника можна було на загальнодержавному рівні. Тепер же — ера глобалізації, ринки відкриті як ніколи, тому захищати своїх державі уже не так просто. А ми маємо пам’ятати, що економічний успіх — це не позитивний наслідок вільного ринку та laissez-faire, а результат усвідомленої політики. Уряди (нині багатих) країн століттями створювали, субсидували та захищали протекціоністськими заходами своє сільське господарство, обробну промисловість та сферу послуг.
У свій час Англія здійснила революційний перехід від бідності до багатства, відмовившись від виробництва та продажу сировини, продаючи натомість готову продукцію, — не вовну, а вироби з текстилю. Спочатку король Генріх VII ввів мито на експорт вовни (1480-ті). Згодом мануфактури звільнилися від податків. А через 100 років королева Єлизавета взагалі запровадила ембарго на експорт немитої вовни. Англійці навіть скуповували іспанську шерсть і спалювали її. Вони не могли фізично все обробити, але позбавлялися конкурентів, таким нахабним способом захищаючи вітчизняного виробника. Англійська політика була настільки успішною, що призвела до закінчення золотого віку у Флоренції та кількох інших багатих містах-державах. За таким самим алгоритмом відбудовували своє багатство США, Канада, Австралія, Нова Зеландія, Південна Африка, Японія, Корея, країни північної Європи. Багаті країни розвивалися не завдяки вливанням капіталу від МВФ, а завдяки новим технологіям, інноваціям та розвитку внутрішнього ринку.
Патріотизм корисний для економіки
Повторити шлях Англії ми уже не можемо, але ми можемо підтримувати українського виробника на індивідуальному рівні. Адже наші виробники здебільшого навіть не мають тих субсидій, які щедро дають своїм підприємцям країни ЄС. Ми маємо купувати те, що виготовлено в Україні. Навіть якщо частина наших товарів дещо не дотягує до рівня імпортних, а одеське вино не так смакує, як французьке Rose. Тож купуйте український яблучний сік — він абсолютно конкурентної якості. Бо наші виробники повинні мати змогу заробляти, щоб покращувати свої товари та послуги.
Чому я сказав про слово “імпорт”, яке овівається німбом першокласної якості, то це тому, що дане уявлення підтверджується цифрами. Українці часто віддають перевагу завезеним товарам. Це підтверджує і динаміка індексу промислового виробництва. Вітчизняних товарів виробляється менше, бо менший попит — менша пропозиція. За останні 10 років ми маємо низхідний графік:
Графік: Динаміка зміни індексу промислової продукції (промвиробництва) в Україні за останні роки за Держкомстатом. Джерело: Мінфін, minfin.com.ua
Звісно, є успіхи української промисловості. Ми спостерігаємо, як бурхливо розвивається швейна індустрія (виробництво одягу, взуття) чи ресторанна справа. Однак, на глобальному рівні Україна все ще залишається експортером сировини, а не готової продукції.
Порівняймо: щоб заробити $1 млрд з землі, в Україні використовується 1,4 млн га площі чорноземів. У Нідерландах з такої самої площі голландці зароблять уже $76 млрд. Їхнє фермерство в 76 разів більше ефективне, ніж наше. Чому так? Бо голландці саджають квіти й овочі, а українці — кукурудзу й соняшник. Не зрозумійте мене неправильно, це непогано вирощувати кукурудзу. Але вона ніколи не дасть таких високих прибутків, як квіти. Квіти — товар з високою доданою вартістю. Якби в сільському господарстві України переважали дрібні фермерства (мікро-, малий та середній бізнес, а не великі агрохолдинги), ефективність використання земель була б вищою. Малий фермер просто не може дозволити собі засіяти свої 10 га низькомаржинальним зерном. Він буде крутитися і шукати способи максимізації прибутків та з більшою ймовірністю почне вирощувати ті самі фрукти й овочі. Поки ми експортуємо сировину, ми дотримуємося програшної стратегії в довгостроковій перспективі.
Ми повинні купувати українське, бо інакше, купуючи імпортні товари, ми платимо зарплати іноземним громадянам. Потім це повертається до нас у вигляді бумерангу — високого курсу валют. Якщо виробництво не ростиме, українська гривня продовжить падати. Адже ми продаємо за кордон деревину, а купуємо ту саму вже у складі іноземних меблів з ІКЕА.
Лише захищаючи все національне, все, що Made in Ukraine, ми зможемо прирівнятися до розвинених країн першого світу. Серед політекономістів існує навіть таке прислів'я: “Не робіть так, як англійці кажуть робити. А чиніть так, як робили англійці”.
